Киев полвека назад
Верховный Совет, 1941 г.
(48 фотографий)
Сраницы истории любимого города.
Крещатик
1930-е годы.
1944 год
Наше время.
Моя мала батьківщина
(Есе)
Авраменко Юліана
студентка І курсу
ФЕтаУ спеціальність 6601
4 група
студентка І курсу
ФЕтаУ спеціальність 6601
4 група
Моя мала батьківщина
(Есе)
"Перша, друга, третя…" – мені ще жодного разу не вдалося порахувати сходинки до своєї квартири. А ви рахували колись сходинки до свого дому? А до могили Тараса Григоровича Шевченка у Каневі? Кажуть їх аж триста сорок дев'ять, та звісно кожен нараховує свою цифру. І звісно, підіймаючись мимоволі згадуєш відомі рядки із "Заповіту" письменника:
"Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій..."
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій..."
І не кажіть що про смерть я все думаю, адже і Тарас Григорович "Заповіт" свій більш як за шістнадцять років до тієї трагічної події написав, я про значення слова "Вкраїна" міркую. Загубилось воно вже в нас час, заховалось під привілейованим словом " за кордоном". Так було завжди і так буде. Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич, Василь Барка, Улас Самчук, Тодось Осьмачка, Іван Багряний – ці та інші українські емігранти були змушені покинути територію своєї Батьківщини і створювати свої шедеври там, за кордоном, на чужині. Та зараз зовсім інша у нас з вами ситуація, зараз усі навпаки прагнуть залишити нашу пострадянську державу, проміняти її на "заокеанську країну можливостей". Але Батьківщина є батьківщина і згодом, все ж таки, українці повертаються до рідного краю. Для кожного він свій: для когось це невелика "шевченківська" хатка у селі, для когось двоповерховий будинок на околиці, чи квартира, на третьому поверсі, сходинки до якої я так і не порахувала.
Дивно якось усвідомлювати, що вже сімнадцять років живу у серці України, у місті з населенням трохи менше трьох мільйонів осіб, третина з яких, я впевнена, щоранку намагається потрапити до вагону метро, їдучи на роботу чи навчання. Так, я говорю про столицю України, про Місто-герой, про місто, засноване на трьох горах братами Києм, Щеком, Хоривом та сестрою їхньою Либідь, про місто "де колишуться віти закоханих мрій" і далі вже наспівуючи:
"Як тебе не любити,
Києве мій!"
Києве мій!"
Ці вірші Дмитра Луценка, покладені на музику Ігора Шамо давно вже стали гімном Києва. Його навіть передають у метро, я сама чула, коли їхала на Майдан Незалежності. До речі, це центральна площа міста, яку колись знищила радянська влада, аби вона не дісталася окупантам, це тем місце де проходила славетна Жовтнева революція, а згодом не менш відома Помаранчева. Саме цей майдан збирав і збирає до сьогодні тисячі меломанів, саме тут ось уже більше восьми років споглядає за всіма Кшися. Хто така Кшися? Та це ж шестиметрова фігура дівчини з калиною, що є символом незалежності нашої неньки. Архітектором її являється Анатолій Антонович Кущ, дідусь однієї моєї близької подруги, а прототипом цієї дівчини, що розташувалась на висоті близько сорока метрів, як мені розповідали, є дочка цього архітектора, тітка моєї приятельки – Оксана, котра зараз живе у Польщі. Тому більшість киян називають її саме так, справжнім українським ім’ям, про яке писали Максим Рильський, Гулак Артемовський, Михайло Коцюбинський, Марко Вовчок, оспівував у своїй поезії Тарас Шевченко, і зробив головною героїнею опери "Запорожець за Дунаєм" Семен Гулак-Артемовський. А ми з подругами називаємо її просто Кшисею, польським варіантом цього імені, вона наша, вона частинка нашого рідного міста, про яку ніхто не знає.
Таких "частинок" в Києві особисто для мене не багато, але навіть у натовпі людей, у тому метро, у котре намагається потрапити щодня більш як третина киян, я впізнаю їх. І розповім як хотіла побачити будинок Булгакова, що розташований за адресою Андріївській узвіз тринадцять, як шукала Десятинну вулицю і все ж таки знайшла ту єдину і неповторну церкву. Андріївську церкву, побудовану архітектором Растреллі, схожу на мене, іншу, не схожу на жодну церкву, із бірюзовими куполами. І хай всі інші дивляться на Михайлівський Золотоверхий Собор і оглядаються через плече на безжалісну, але мудру княгиню Ольгу, а я так і буду стояти у підніжжя Андієвської і намагатися порахувати сходинки. І хай не судять мене "Страшним Судом", для цього є Володимирський собор і ще багато церков є у Києві – усі й не передивитись, та не варто поспішати, адже в Києві є багато, безліч, нескінченна кількість місць, які я тільки могла уявити. Вони з'являлись у моїй уяві, знаходилися там довго доти, допоки я не знаходила це місце у Києві: у Шевченківському парку с чорними тюльпанами, на горі Щекавиці з якої видно майже не все місто, на Київському причалі звідки відпливають маленькі кораблики, і навіть з вікна своєї квартири, що виходить на молоде, але вже зламане дерево. Це неодмінно треба побачити, це потрібно відчути і зупинитися біля якогось будинку, годинами розглядаючи його чудернацьку, але таку прекрасну і незбагненну ліпнину. Треба полюбити Київ, полюбити так, як люблю його я, люблю за:
"Гори високі,
Синь дніпрова,
Молодість наша
Вічно жива.
Київські ночі,
Зустрічі в саду -
В серці, куди не піду."
Синь дніпрова,
Молодість наша
Вічно жива.
Київські ночі,
Зустрічі в саду -
В серці, куди не піду."
Куди не піду завжди рідне, своє, впізнане, навіть та вулиця Андрія Малишка, автора цих рядків, на якій я, мабуть, і не була жодного разу, але обов'язково буду, бо в мене ще є час, бо треба порахувати сходинки. Це сходинки мого життя, мого міста: чи зміниться воно чи залишиться таким самим, але для мене Київ завжди буде моєю малою батьківщиною, ближчою за все на світі.
Київ 2008